Лозан Л.Л., вчитель історії

                Дослідження.                                                                                                                                                  Село Подобовець.Міжгірського району.

             Історико-етнографічний нарис

                                                З М І С Т

1.     Вступ                                                                                              

  2.  Р О З Д І Л   І.  Традиційне господарство

1.1. Землеробство

     1.2. Тваринництво

 3. Р О З Д І Л ІІ.   Сільський   побут

          2.1. Поселення і житло

          2.2. Народний одяг

4. Р О З Д І Л   ІІІ. Духовна культура.

           3.1. Історико - архітектурна довідка про сільську церкву

           3.2. Розвиток    духовної    культури

 5.  Висновок

 6.  Література

                          В С Т У П

         Історико-географічне вивчення окремих складових народу (етнографічних груп) завжди викликає науковий інтерес. Таке вивчення дає змогу не тільки вивчити місцеву специфіку традиційної побутової культури, а й уточнити причини і особливості  історичного формування локально-територіальних груп населення.

         Кожен етнос, як динамічна  цілісна міжпоколінна людська спільнота, має складну внутрішню мозаїку. Верхня   границя його  мозаїчності – етнічна цілісність (етнос), а нижня – локальна група чи шлюбна замкнутість. При здійсненні етнографічної типологізації українців сучасна етнологія обов’язково виділяє Закарпаття як окрему зону (регіон).

         Неупереджений погляд на Закарпаття як на етнографічну зону (історико-етнографічний район) засвідчує, з одного боку, значну етнічну строкатість його населення (українці, угорці, румуни – живуть компактно на певних територіях, німці, словаки, цигани, росіяни та інші – невеликими  групами  в містах і селах), з другого боку – етнографічну мозаїчність місцевого українського населення (гуцули, бойки,  волиняни, лемки). Така ситуація характерна для Закарпаття вже з середньовіччя, а протиставлення за принципом „ми свої, а вони чужі” було звичним Часом таке протистояння набирало конфронтаційного характеру, але найчастіше проявлялось в осудженні етнічно і релігійно змішаних шлюбів, висміювання чужої мови, родинно-сімейного життя, свят, обрядів, вірувань і т.д. Таке протиставлення характерне  навіть  для різних груп українців, члени яких, усвідомлюючи свою етнічну і культурно-побутову єдність, висміюють і кепкують одні з одних: гуцули з бойків і волинян, бойки з лемків, волиняни з бойків і гуцулів, верховинців з волинян, жителі одного села  з жителів в сусідніх сіл і т.д..

         Село Подобовець, вивчення якого ми проводимо, знаходиться в північній частині Міжгірського району і належить до етнографічної групи бойків. Розташоване село під північними схилами Полонинського хребта, під горою Великий Верх, яка є найвищою в даній місцевості (1598 м).  Межі села проходять на півночі з с. В.Студений, північному сході – с.Розтока, півдні на сході – с. Пилипець Міжгірського району і на північному заході – з с.Гукливе Воловецького району. На південному заході проходять через Полонинський хребет з с. Березники  Свалявського району.

         Бойки як етнографічна група українців на основі східнослов’янського землеробського землеробсько-скотарського населення УІ-ІХ ст.., що створили племінні союзи дулібів, білих хорватів та білих сербів. У Х ст.. вони увійшли до складу Київської Русі, потім входили до Галицько-Волинського князівства.

         Проблеми етногенезу бойків й нині не вирішені, бо виняткова більшість  дослідників зводили їх походження до вияснення етимології слова „бойки”. Одні виводили його від слова „бояк” – на „войко”, чи скіфського племені „бойсків”, п’яті – від  вживання  у бойківському говорі частки „бойе”, шості – від антропоніму Бойко і т.д.. Назва окремої частки українців бойками, як і  назва території їх розселення Бойківщиною, поширилась тільки локально-територіальні групи підгірських, західних, східних та закарпатських бойків.

         Локально-територіальна група закарпатських бойків займає весь Волівецький район, Міжгірський район по течії р.Ріка до Міжгір’я та села у верхів”ях в. Уж  Великоберезнянського району. Природно-географічні умови, структура земельних угідь і господарські традиції свідчать, що основним заняттям бойків було землеробство, або ж воно грало   рівнозначну роль із скотарством. Вони завжди прагнули мати чим більше ораниць. На протязі віків у них продовжувала зберігатись система підсічно-вогневого господарства. наприкінці ХІХ ст.. пануючою у них була толоко-царинна система господарства з кошаруванням ґрунтів. У місцевих бойків переважав вигідно-полониський тип скотарства з випасом великої рогатої худоби на гірських випасах і овець – на постійних і тимчасових випасах сільських кадастрів. Ряд місцевих особливості збереглось у традиційному житлі, одягу, сімейному і громадському побуті, духовній культурі.

         У залежності від входження сіл до адміністративних одиниць, феодальних маєтків, господарсько-побутових ізольованості сіл, внутрішньо-земельних міграцій, у закарпатських бойків сформувалось кілька локально-популярніших замкнутостей, серед яких найбільшою є така популяція Міжгірських бойків. Отож на прикладі історико – етнографічного вивчення села Подобовець Міжгірського району ми спробуємо дати характеристику бойків Міжгірського регіону.

   Р О З Д І Л   І.  ТРАДИЦІЙНЕ ГОСПОДАРСТВО.

                             1.1. ЗЕМЛЕРОБСТВО

         Традиційними видами господарської діяльності населення Закарпаття, що мають  глибокі історичні коріння і давні народні традиції є скотарство,  мисливство,  бджільництво, рибальство. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці та бойки як і складова частина  - нація зі стародавньою культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту – ІУ-УІ  тисячолітті до нашої ери. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і  дощів: досить родючі грунти: давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами – все це зумовило досягнення жителів Закарпаття у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.

         З трьох основних галузей землеробства – рільництва, городництва та садівництва – на Міжгірщині набули історичного поширення тільки рільництво і частково городництво. Це було зумовлено характером земельних угідь: їх структура та розміщення також впливають на господарську с спеціалізацію

         За останні п’ятдесят  років структура земельних угідь села Подобовець, як і району в цілому, значно змінилася. Так, для прикладу, структура земельних угідь Міжгірського району станом на 1939 рік  була такою:

                                                                  гольдів                              %

Усіх земель                                                        190443                             100

Присадибні ділянки                                    1705                                 0,89

Рілля                                                              27870                              14,61

Сінокоси                                                        35144                              18,34

Пасовища                                                      21436                               11,30

Загони                                                            121                                    0,06

Ліси                                                                101490                             53,40

Пустища                                                        2677                                 1,40

         Як бачимо, основна площа району, як і села, у 1939 році була зайнята лісом, а пасовища і сінокоси разом займали 29,64% всієї території району. В той же час рілля разом з присадибними ділянкам становила лише 15,5 % земель. Така структура  сільськогосподарських земель уже тоді  визначала тваринницький напрям господарства сіл району, відводили землеробству  другорядне значення.

         Згідно даних 1987 року експлікація земель в межах району і села дещо змінилася. Так, за с. Подобовець згідно кадастрової карти 1987 року закріплено:

         Всього земель                             - 861,4 га     - 100 %

         в т.ч. пашня                                 - 241, 3 га    - 20,7 %

         сінокоси                                       - 83,2 га       - 7,2 %

         пасовища                                      - 162,8 га     - 14,0%

         Всього с/г угідь                           - 487,3 га     - 41,9%

         Присадибні ділянки                    - 53,4 га       - 4,6 %

          Лісів                                              292,7 га       - 25,2 %

         Тільки просте порівняння даних цих двох таблиць засвідчує, що площа сільськогосподарських угідь села і району в цілому залишилося майже в тих же величинах, за те площі лісів скоротилися більше як наполовину. І тут є над чим задуматись.

         За циклічністю землеробських робіт протягом року розрізняються обробіток грунту та посів; догляд за рослинами; збирання врожаю та його переробка. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяються дві основні складові частини – землеробська техніка (знаряддя праці), корта, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою 1 чутливою щодо змін; агротехнічні знання – народний досвід , традиції й навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є система землеробства.

         Найбільш давньою системою землеробства, яка зустрічалася у Верховинських селах ще і на початку ХХ ст.., була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці (підсіці) восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили, очищали поле і після цього без оранки сіяли льон.  У наступні роки на підсіці висівали овес або жито. Через 3-4 роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали  на насіння – „відпочивати”, „лежати”. Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай низькою продуктивністю праці. На зміну цій системі прийшла двопільна система, при якій вся земля ділилася на дві основні частини: одна оралася, а інша – „відпочивала” і використовувалася як пасовисько.

         Слід відзначити, що згідно з традиційним розподілом праці в родині, якщо в рільництві брали участь всі члени сім’ї, то городництвом головним чином займалися тільки жінки. Вони готували насіння, зберігали його взимку, пророщували навесні, потім вирощували розсаду і висаджували її на городі. В селі здавна культивується капуста, цибуля, часник, буряк столовий та кормовий, морква, квасоля, дуб, петрушка, пастернак та ін. Другим хлібом  для верховинців стала картопля.

         Що стосується тяглових знарядь обробітку грунту, то основним,і єдиним, тут був і залишається плуг, який має дві  головні частини: робочої, власне плуга: тяглової частини – передка. До робочої  частини належать: дерев’яний полоз, на який спирається плуг; залізний луміш, набитий спереду на полозі; дерев’яна полиця, яка відвалює зораний шар грунту; гряділь, що призначений для з’єднання робочої частини з передком; у середній  частині гряділя вертикально забитий різак – чересло. Для міцності гряділь з’єднувалося з підошвою дерев’яним бруском – сто вбою. Правлять плугом за допомогою двох дерев’яних чепіг.. Передок складається із вісі, набивається тонкий брусок – подушка, двох коліс , правила, що складається із дишла і пристосування для з’єднання його з віссю – ключа. Слід зазначити, що в селі поширені і інші  назви частин плуга.

         З 80-90 років ХІХ ст.. традиційне знаряддя обробітку грунту – плуг, став вдосконалюватися. Так, дерев’яна полиця була замінена залізним відвалом, чересло почали кріпити бандажем з гвинтами і гайкою тощо. Основою корпусу став задній кінець гряділя, до якого пригвинчувалися знизу полоззя, а зверху чепіги. Гряділь стали робити прямим.

         Зернові культури в селі сіють як восени (озимина ), так і навесні (яровина). Восени здебільшого висівають жито, а весною овес чи ячмінь (яриць). Існують досить усталені уявлення щодо часу сіву, який визначається народним  сільськогосподарським календарем. Початок весняного сіву припадав т в основному на день Теплого Олексія (Олекси)- 30 березня. Осінню сівбу намагалися зробити до початку осінньої сльоти,  щоб   насіння проросло і закущилося до появи снігу. Найкращим часом для осінньої оранки є вересень – початок жовтня. Старші наповідали: „Кедь до Покрови не посієш озимину – надійся вже лем на весну”.

         Весняна оранка була відповідальною значно ширшою за осінню, оскільки сіялося і садилося вс е, що людина навчилася вирощувати в полі чи на городі. Починаючи весняну оранку,  за народним повір”ям, можна було тільки тоді, як:

-         загримів грім, тобто „ пішов небоим гуляти і дає про себе знати”;

-         як жайворон з вирію прилетів і в полі почувся його спів;

-         як ліс почав „парадитися – листя зеленитися”.

Як звичаєвою традицією, орють кожен рік по різному щодо відгортання пластів ріллі: один рік – на склада (в складку), коли починають з середини наділа /дараба/ І скибки відгортаються вправо одна до одної, утворюючи складку, другий - на проділ, коли починають орати з поздовжніх країв І скибка відверта­ється до межі,  тоді на середині ділянки утворюється борозна - проділ, ділячи дараб на дві половини.  Роблять це з тією метою, щоб поверхня ділянки вирівнювалася щороку, а не горбилася чи жолобилася. На великих схилах орють тільки в одну борозну. Приповідають:

-       Де плуг оре - щось лем виросте, неборе.

-       Коли за плугом куриться - селянин не журиться.

-       Не виорюй глиби, то зореш без хиби.

-       Орати - не на гуслях грати.

-       Хто хоче плугом орати - най ся научить  за  чепіги держати.

-       Чим погано орати - волій не починати.

Така  вже селянська доля - "плуга перти до самої смерті  і". І селянин знав усі тонкощі як осінньої,  так І весняної оранки. Старався, щоб не глибоко І не дуже мілко, а щоб якраз,  бо "Якщо зореш мілко,  посієш рідко,  то вродить ти дідько!"

Особливо урочистий був перший день весняної оранки.  ЗІ слів найстарішого жителя села  /92 роки/ Русняка Миколи Дмитровича у 30-40 роки він проходив так: "Вставши рано - удосвіта,  всі чле­ни сім'ї / 9 чоловік/ ставали перед святим  образом /Іконою/ І молилися. Потім ґазда  йшов до-стайні, годував, худобу, поїв II. Відтак виводив власну пару коней І запрягав до воза, приготов­леного ще звечора.  Ґаздиня приносила  відро  з непочатою водою, додавши туди свяченої.  Зробивши кропило Із жмутка соломи - тієї самої, що господар заносив до хати на Святий вечір,  - кро­пила коні,  віз І все, що  було на  возі: плуг,  борну, теліжки,     насіння тощо.  Господар, господиня І всі ті, що йшли з ними у поле,   зодягали на себе сорочки, у яких останній раз сповідалися І причащалися.  Поклавши в торбу пляшечку з сумішшю свяченої І непочатої  води, а  також обрядовий хліб - заорювальник,   вирушали

з двора,  христячись І приговорюючи: "Господи Боже, помагай усім людям , а нам - май!"

У полі кропили ниву, яку збиралися розорювати, а кропило спалювали, щоб оранка І майбутній урожай були веселими, як бу­ли веселими різдвяно-новорічні свята,  на яких побувала солома того кропила.  Принесений хліб ламали на  три частини: одну  з'ї­дали самі,  другу згодовували   коням, а  третю заорювали у першу борозну, але не на початку, а  в кінці поля,  на  його останньому завороті.  Заорюючи, мовили: "Прийми,  Боже,  цей хлібець,   задобри наш ґрунтець, аби ся збіжжя на нім  заколосило І добре вродило !"*

Насіння в грунт висівалося з спеціального мішка - тайстри, що висіла  на мотузці через плече спереду І вміщувала 15-20 кг насіння.  "Хто як посіє,  так І навіє!",  - повчає народна муд­рість.  Справді,  сівба  - не тільки праця, але й знання, уміння , І багаторічний досвід.  Тому й говорили:  "Хто як уміє,  так І сіє!" Або: "Який сівач,  такий І посів!"

Для посіву відбирали відбІрне, здорове насіння, щоб було
дозріле, не за гниле І не запріле. Наповідали: "Добре насіння
спати в землю вклади - добре й розбудиш!" Також: "Голодувати
волій, а добре насіння посій!" За повір'ям, посівне насіння
не можна давати або позичати комусь Іншому доти, поки сам не
посієш, бо схожість І врожайність перейде тому ґаздові, кому
позичено.

Про сівбу, насіння та сходи в селі говорять:

-           Густо ся сіє,  та  не все дозріє.

-           Де не сіяв,  не  садив - восени не  буде жнив.

-   Де не сходить,   там ся й не вродить.

-           Кедь ся не сіє,   то нич І не дозріє.

-           Посій добре насіння,  дасть добре І  коріння

-           Хліб по хлібові сіяти - ні молотити,  ні віяти.

-           Хто не посіє до Івана Богослова  - не вартий доброго слова.

Закінчивши сівбу, починали волочити,  тобто скородити. При цьому значна роль надавалася бороні. Іноді нею розпу­шували грунт перед посівом /"скородили"/, а після посіву - волочили,  закриваючи насіння й вирівнюючи лан.  В селі завжди був поширений рамочний тип борони.  Вона складалася  з чотирьох - шести продовжніх дерев'яних брусків /валків,  билець/ та двох - п'яти поперечних планок - глиць. На їх перехрестях знизу були набиті дерев'яні кілки /зубці, чопи/, які на початку XX ст. були замінені на  залізні. Кількість глиць теж зменшилася через те, що вони стали залізними.

У циклі землеробських робіт жителів села  значне місце по­сідає догляд за рослинами, особливо їх прополювання. Картоплю, буряки та  городні культури полють за допомогою ручного  знаряддя -мотики.  Вона має серцеподібну форму І характеризується "глухою" конструкцією,  тобто полотно І вухо для держака  зроблені з су­цільної залізної пластини.

На території МІжгірщини, як І на Україні та  в ЕвропІ у ці­лому,  здавна  відомі два основних види знарядь збирання врожаю - серп І коса . Серп є стародавнім  знаряддям І був спочат­ку різновид його,   з гладким лезом /косак/,  зустрі­чався як залишок кремінним, потім бронзовим, а  згодом  став виготовлятися Із заліза. Раніш минулого І застосовувався для підсобних робіт. Зазубреним серпом жали жито, ячмінь аж-до середини 20-х років, а подекуди І пізніше.  Овес, горох, а Іноді І зріджене жито ко­сили косами.  Верховинці  використовували велику косу, що нале­жала до "європейського"  типу /виготовлення цих знарядь вже  з ХУШ ст.  було монополізоване фабричною промисловістю/.  Були дещо коротші І довші коси.  Трави, а  також низько рослі  зріджені хліби косили голою косою,  тобто без додатку Інших пристосувань При збиранні колосових, особливо якщо вони були густі І високі, до коси додавали однозубий лучок /крюк/.

Серпами жали І жінки, І чоловіки.  Косили виключно чоловіки,

оскільки ця робота  вимагала  значної фізичної сили та вміння настроювати /"клепати"/ косу.  Остання робота  виконувалася на спеціальній наковаленці - бабці І спеціальним молотком. Точили косу бруском та мантачкою /каменем/,  що косарі носили за поясом ззаду у футлярі - тічці. Початок жнив /зажинки/, як І їх завершення /обжинки/, супроводжувалися циклом обрядів, відповідними піснями тощо.  Зжатий або скошений хліб згрібали І в'язали перевеслами.  Згрібали збіжжя дерев'яними граблями. Поставлені вертикально І підсушені снопи потім складали у кладні

Висушені снопи звозили на  возах у двори, де їх у клунях /бойищах/ обмолочували.  Головним І найдавнішим  знаряддям молоть­би був ціп, що складався  з держака й прив'язаного до нього ре­мінним  шнурком бияка. Віяли зерно, за допомогою дерев'яної ло­пати, кидаючи його проти вітру. Очищене зерно зберігалося у ко­морах, у бідняків - на горищах хати або в сінях у спеціальних скринях.

Картоплю та Інші овочі копали за допомогою мотик та лопат, кидали їх у плетені з лози корзини /кошари/ та  зсипали в схо­вища  - погреби.  Основну масу картоплі зберігали у ямах з покрів­лею - рупах, а посадкову - у ямах на полі - мелиганях.

Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалася на водя­ному млині, що знаходився в сусідньому селі Пилипець. Крупи у невеликій кількості товкли на ступах.

За останній час у землеробській культурі верховинців від­булися значні зміни.  Особливо  вони позначилися на  знаряддях праці та агрономічних знаннях. У результаті застосування машин І механізмів увесь комплекс традиційних знарядь видозмінився, залишившись тільки на присадибних ділянках.

1.   2.  .   ТВАРИННИЦТВО.

Життя верховинців органічно пов'язане з скотарством. "Як  будуть корови, то будуть І бички - не голодні діточки",- твер­дить народне прислів'я. Про худобу І тягло наповідали:

-            Побив Бог родину, кедь не дав. їм маржину!                                  ;

-            Без тягла далеко  не заїдеш.

-            Віл,  свиня, корова   - привчені до  валова.   .

-            Худоба  й там напасеться, де косар з косою не добереться.

-            Худоба не  винна,  що собаче життя у селянина.

-            Де маржина,  там І гній.

-            Тягло маєш - горя не знаєш.   

             Сама  структура   земельних угідь МІжгІрщини І села   зокрема   визна­чала  тваринницький напрям господарювання . Для прикладу можна навести такі дані  по району  за 1939 рік,  де нараховувалося:

а/ великої  рогатої худоби - 12287 голів, з них корів- 6674; б/ овець - 25871 голова,   з них вівцематок - 20551 голова; в/ кіз    - 2492 голови,   з них дійних    -    2030 голів; г/ коней    - 2783 голови.

З наведених даних бачимо,  що  в 1939 році у селах району  бу­ло  понад 42 тисячі голів худоби /без свиней/,  що  свідчить про Інтенсивне використання пасовищ та лук "для  випасання худоби.,   "

В минулі часи у селі переважали бідні  селянські господар­ства,  на які припадали:  І корова, І теля,  2-3 вівці; у серед­няцькому - 2-3 корови з приплодом,  10-20 овець,  1-2 коні,   2-3 воли;     куркульське  господарство мало  5-Ю корів з приплодом, 20-60 овець,  4 коні,  2-3 пари волів.  Багатство  господаря визначалося не лише кількістю його  землі, а  й кількістю худоби.

Організація пастівницького  господарства   та  форми господарювання на сільській полонині залежали від форм власності на пасови­ща, від площ пасовища,  на яких випасалася худоба.  Абияке значення при цьому мала кількість господарів,  що об'єднували свою худобу для спільного випасу. Ба організацію пастівницько­го господарства мали також вплив місцеві традиції,   звичаї,  пе­режитки общинного колективізму.         Полонини, які вважалися сільськими,  вже наприкінці XIУ ст.   були відібрані від селян І належали в різний час феодалам Урмезеям, Довгаям, Липчаям, Телекіям. ЦІ землі селяни змушені були
орендувати у землевласників І використовувати їх під пасовища.
Для випасу худоби,   в тому числі І овець,   в селі організовува­лося сільське пасовище /"толока"/.

Уся земля,  що належала  селові, називалася "хітарьом".  Сіль­ська громада усі "хітарі" ділила на дві частини: ораницю І пасовище. Наступного року ораниця ставала толокою, а  толока - ораницею. На  "толоці" худоба випасалася вільно, І господар міг вига­няти на  пасовище худобу скільки,  скільки хотів. Якщо громадська "толока" сходилась з цариною /луками/,  то громада ставила  тут о го рожу.

Кожний господар, у відповідності до рішення громади, мав загородити кілька метрів загорожі /"дільницю"/.  Такою загорожею відокремлювали також полонину від "толоки";         Над  "дільницею"  в бік полонини вже піднімалися сінокоси /"царина"/.  Громадська "толока"  в селі Подобовець зберігалася аж до 1938 року,

У зв'язку з тим, що в селі здавна основним напрямком тваринництва було  вівчарство,  то на ньому ми І зупинимося деталь­ніше.

Полонини, на яких випасалися вівці,  знаходилися у власності феодалів, що здавали їх у оренду. Це змушувало селян орендува­ти полонину цілою громадою,   зберігати давні традиції общини І розвивати далі традиційні форми полонинського господарства.

Жителі села  завжди утворювали тільки одну таку громаду. Членство у ній не мінялося. До громади приймали молодих госпо­дарів, що виділилися з батьківських господарств,  лише за  зго­дою більшості II членів. Громада обирала  з-поміж себе гадову -"полонинника". Він був господарським І фінансовим керівником пастівницькоі-громади, представляв II перед державними устано­вами та  власником полонин, домовлявся про оренду тощо. Терміни І періодичність зборів всієі громади визначав "полонинник". Головними обов'язками, які накладались на нього пастівницькою громадою,  були: І/ орендувати полонину;  2/  збирати з усіх госпо­дарств - членів пастівницької громади гроші на оплату оренди; З/ підібрати І укласти угоду з вівчарями; V  забезпечити вівча­рів на полонинах продуктами І Ін.;5/ Перевіряти роботу вівча­рів протягом всього сезону: випасання; 6/ підтримувати встанов­лений порядок при вибиранні сиру; 7/ восени звітуютися перед громадою.

Головою пастівницької громади обирали організатора, який чесно  виконував свої обов'язки перед людьми. Випасали, догляда­ли І доїли овець на "салаші" вівчарі, вміння яких бралося громадою до уваги. За рекомендацією "полонинника" наймався ке­рівник вівчарів - старший вівчар /"ватаг"/, який остаточно до­мовлявся з громадою про оплату та випас кожної вівці. Водночас селяни збирали гроші "ватагу" для придбання  солі  для овець.

Пастівницька громада села, яка  включала майже всі двори, мала щороку 250-300 овець,   з них 250-270 дійних.  В отарі зав­жди було І до  50 дійних кіз.  Ягнят громада  випасала окремо.

До першої світової війни вівчар за сезон випасу в середньо­му заробляв 60 срібних грошів, а  в часи буржуазної Чехословаччини тільки 1500 крон.  Інколи вівчарі одержували за випас овець І натурально-грошову оплату, коли крім грошей давали сало, муку,  картоплю, сіль,  тютюн та сіно. Вівчарі мали також право кошарувати свої землі.

ЩорІчно громада наймала  в основному чотирьох вівчарів.
Старшим  вівчарем /"ватагом"/...... завжди "був найдосвідченіший І стар­
ший за віком вівчар, який виконував свої обов'язки на протязі
багатьох років.  Так,  за останні 50 років сільськими ватагами
були жителі села Петро Дзьобак, Уван Росоха, Федір Пацкун, Ми-
хайло Медулич, Іван Боричок, Іван Кополовець. Всіма роботами,
розпорядком дня вівчарського "салашу" керував "ватаг". Заступ­ника ватага не було. Як "ватаг", так І всі вівчарі мали ряд переваг, що за ними зберігалися з давніх часів.  Так,  вони могли
на пасовищах громади села  випасати безплатно будь-яку кількість власних овець.

Договір між пастівницькою громадою І колективом пастухів передбачав І регулювання харчування останніх. За давньою тради­цією вівчарів годували члени громади, котрі приходили "ватажити". Господарі, що йшли "ватажити", приносили на полонину вже готову їжу, а також борошно, сало, картоплю та Інші продукти,   з яких вівчарі вже самі готували собі їжу,

В селі Існували традиційні Вівчарські родини, в яких вів­чарська справа передавалася  з покоління в покоління.  Здавна відомі сім'ї вівчарів Дзьобаків,  Кополовців,  Боричків.

Починаючи з 80-х років цього століття сільська пастівницька  громада  відмовилася від найму вівчарів І запровадила по чергове випасання овець їх власниками.  При цьому - члени пастівницької  - громади відповідно до черги протягом  встановленої кількості днів доглядають отару овець,  виконують всі роботи, які колись лягали на плечі професіональних вівчарів-пастухів.

Чимало особливостей збереглося у випасанні овець весною І восени.  З ранньої  весни до початку робіт („ярування”) - до "мішання",  вівці, як І Інша худоба,  вільно випасались на  всіх землях.  Восени, по  закінченню польових робіт,  худоба   знову віль­но  випасалася повсюди. При цьому вівці щовечора поверталися в село, де проходило "котирування" ораниць.  На час весняного випасу овець об'єднували в невеликі отари по частинах села  в кількості 50 - 100 голів. Такі отари були у "вишнян", "волохів", "пляцан", "нижнян" І "поточан".

Літній випас овець на "салаші" в основному тривав до релі­гійного свята  "Покрови". До нього часу вівчарі мали повністю видати власникам сир.  Потім овець зганяли з "салаш" І "розмі­щували". Тут обов'язково  був присутній голова пастівницької громади "полонинник" І у його присутності вівчарі передавали овець господарям.

Цікавим був І побут вівчарів на полонинах.  У кожному "салашІ" було 4-5 собак-вівчарок, які оберігали овець від хижаків. Вівчарі харчувалися тричі на день. Колись на сніданок споживали "токан"  з молоком,  на обід - хліб з салом  та  бринзою, на  вече­рю -"токан"   з молоком.  Споживали також печену картоплю,  чир, "мучанку",  "росолянку",' урду,  квасолю,  "заварюваник" І т.д. "Мучанку" готували такі  кип'ятили молоко, а потім вкидали в нього кукурудзяне борошно, яке кипіло в молоці.  Ця маса не була густою І вживалася в їжу як чир. "Чир" - в окріп всипали куку­рудзяне,   вівсяне І житнє борошно. Вживався "чир" у їжу рідким. "Росолянка" - кип'ятили росіл з квашеної капусти, а в нього вки­дали кукурудзяної муки, а Інколи вливали І молоко. "Росолянка" вживалася як суп,  тобто як перша страва.  "Запарюваний" - кусок виготовленого-свіжого сиру- ("будз”)  кидали в кип'ячену жентицю, де він варився до 20 хв., а потім вживався в їжу.

Крім перерахованих страв вівчарі їли "вурду"  з хлібом або "токаном",  сир з хлібом чи "токаном"  та страви з дому. Вівчарі доповнювали свою кухню грибами, ягодами, малиною. Специфічним було те,  що вони споживали багато молока  та молочних продуктів.

Для приготування їжі  вівчарі користувалися різноманітним на­чинням. Варили їжу в підвісному котлі, молоко зберігали у дере­в'яному посуді /"гелети", "бербениці”), а їли з дерев'яних ми­сок /"миса"/. Металічний посуд вівчарі купляли, а дерев”яне начиння переважно виготовляли самі. Весь посуд належав вівчарям.
             Весь вівчарський сезон вівчарі спали у колибі, де мали І весь необхідний одяг. З елементів одягу оригінальністю  відзна­чалися широкі шкіряні пояси," які в минулому були в кожного вівчаря.

Крім  випасання овець,  їх доїння,  вироблення молочних продук­тів, приготування їжі,  переношування кошар з місця на місце, пастухи були зайняті І в Інших роботах.  Чимало уваги вони приді­ляли виготовленню з дерева  предметів щоденного вжитку - ложки, відра "купча", "полонник", "гелета", "путина", "баталів", "мішка", "токаняник", "колотівка", "жолобок" для солі тощо.  Виготовляли також вівчарі, а Інколи І сільські спеціалісти вівчарські музичні Інструменти /трембіта  /"трумбета/,  рожок,  сопілка /"пищавка”).  Всі вони знаходили застосування на "салаші" І не вироблялися для продажу.  Важливу роль у полонинському господар­стві  відігравали мірки, які  виготовлялися старшим  вівчарем -"ватагом". Найменшою міркою була ложкка /"полонник"/ місткістю в 150 г.  Нею користувалися для точного  вимірювання молока  від овець кожного господаря.  Крім того,  користувалися також 400-грамовим дерев'яним горням /"купча"/, дерев'яною посудиною у  вигляді гор­щика місткістю 1,5-2 літри /"купка"/ та дерев'яним скіпцем /"гелета"/, а для  виготовлення сиру з одного удою - дерев'яною бочкою місткістю 80-100 літрів /"путина"/.  Крім перерахованого начиння для  вимірювання молока,  на "салаші"  використовувався ще цілий ряд допоміжних предметів для виготовлення сиру,   вурди, масла   тощо  / маслобійки,  друшляки /цідила/, мішки/.

Вівчарство   давало населенні молоко І молочні продукти, м'ясо, вовну, шкіру, сприяло удобрення луків та орних земель. Провідної галуззю вівчарства   в минулому була розведення овець для одержання молока  І вовни - вівчарство мало молочно-шерстяний напрямок.
Саме з цих міркувань І виходило місцеве населення, добираючи
породи овець. В Подобівцях та навколишніх селах найпоширенішими були білі та чорні вівці,  відомі під назвою "стара       вівця"      або "волошка". Вівці цієї породи непоказні,  витривалі,  випаса­ються на полонинах протягом усього сезону.  Тепер вони відомі      під назвою "рацька порода".  У теперішньому стаді овець переважає тонкорунна цигайська порода.  Важливою подією молочного господарства був вигін овець на "салаш", якому передувало виготовлення або^: складання доїльної кошари та "струнки"

Перед початком доїння овець "на міру" по старій сільській
традиції всі присутні  біля кошари стають на коліна І читають
молитву.

Цікавим, а Інколи І смішним є ритуал відшукування хазяїном своїх овець у "салаші" та їх вилученням для доїння. Кожна вів­ця має якусь мітку, позначку чи природну особливість, яку знає II власник. .

Вилучивши своїх     овець .з  "салашу"  кожний хазяїн розпочинає доїти їх "на міру". При цьому велику роль відіграє чес­ність та добропорядність кожного члена пастівницької громади, адже від кількості надоєного молока  залежить    кількість "гелет" кож­ного господаря, а значить І кількість одержуваного сиру.

Вівці на полонині     дояться на "струнці" Вівчарі си­дять на стільчиках, що  застелюються якимось одягом чи овчиною. Біля кожного отвору     у кошарі сідає   два  вівчарі спиною до кошари.

Доять молоко у "гелети".  Надоєне молоко в "гелетах" прино­сять до колиби І переливають в "путину", проціджуючи його через подвійне або потрійне цідило. Кількість надоєного молока  завжди    міряють

Після закінчення церемонії доїння "на міру"    "полонинник" складає    по черговість вівчаріння та "ватажіння". Першими "ва­тажити" відбирати сир йдуть ті газди, які надоїли найбільше молока. Перший зроблений сир з доїння "на міру" розділяється між всіма присутніми біля кошари І розпочинається народне гу­ляння, яке затягується Інколи аж до темної ночі .

З овечого молока  на  полонинах виготовляють молочні продук­ти,  насамперед грудковий сир /"будз"/,  "УРДУ"»  "жентицю", "квасне молоко".  Крім "квасного молока",  всі Інші продукти ви­готовляються за допомогою "клягу" - сироватки. Проціджене в "путину" молоко відразу "клягають" /кидають у нього "кляг"/, який виготовляється з сирого вмісту шлунка  телят, ягнят або козлят.  Виготовлення" клягу"  в селі збереглося до наших днів, причому його  тепер роблять майже в кожному домі, де є молодняк худоби.  Технологія виготовлення "клягу" досить складна, але II знає майже все місцеве населення.

Із "скляганого" молока  збирають грудку сиру, яку перено­сять у спеціальну тайстру з домотканого полотна І підвішують для стікання. З неварки, Із якої вибрали грудку сиру,  виготовляють "урду". Для цього  неварку переливають з "путини" у котел, де доводять до кипіння на слабкому вогні до появи білої густої маси - "урди". Коли вся урда  збирається на поверхні - II зби­рають цідилом, у "гелету", а потім висипають у мішок для сті­кання.  "Урду"  зберігають у "бербеншлях".

Після того, як "урду"  зібрали, у котлі  залишилася "жентиця", яку вівчарі дають випивати козам, вівцям та собакам. Певна кількість "жентиці"  звозиться в село І  використовується як напиток та для лікування домашньої худоби.

Головною галуззю традиційного молочного полонинського господарства  було І є виробництво "бринзи", яка виготовляється з добре викисшого грудкового овечого сиру.  Такий сир вручну кришать,  добавляють солі І перетирають, до м'якої тістоподібної маси.  Коли грудковий добре вимішаний І засолений,  його виймають І склада­ють у "бербениці" або "гелетки", де він зберігає свої смакові якості "бринзи" 2-2,5 роки.

    Крім  вівчарства, у селі розвивалися І Інші напрямки скотарства.  У кожному дворі, якщо дозволяли майнові умови,  обов'язково тримали корів,   волів чи коней,  свиней,  різноманітну птицю. Воли І коні використовувалися як тяглова сила. Утримання Іншої худоби давало, крім м'ясних І молочних продуктів та шкіри, мож­ливість селянину одержувати гній для удобрювання своїх земель. Велика увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. З давніх -  давен у селі розводили невибагливу,  невелику буру кар­патську породу корів, Історія походження якої невідома І до цього часу.  При утриманні великої рогатої худоби використову­вали як вигінний,   так І  відгінний спосіб утримання,  відганяючи їх на полонини на  теплий період року.  Зимою всю худобу годували заготовленим сіном,  соломою,  половою,   буряками,  готували для них різні пійла.  Утримання зимою худоби на  "зимівках" у селі не практикувалося.

В теперішній час,  після розпаду колгоспної системи господарювання,  велика рогата худоба у селі знаходиться тільки у приватному секторі - по дворогосподарствах, причому в досить великій кількості.   Згідно даних статистичних звітів по перепису дворогосподарств по Пилипецькій сільській раді від 01.01.1998 року в 151 дворогосподарстві села Подобовепь нараховується 337 голів великої рогатої худоби.  Це найбільша II кількість за час Існування села.

                                       Р О З Д І Л    ІІ. СІЛЬСЬКИЙ   ПОБУТ

          2.1.  ПОСЕЛЕННЯ   І   ЖИТЛО

Народна архітектурна  творчість сягає своїм корінням найдавніших етапів формування цивілізації.  Вся Історія розвитку цієї галузі культури переконливо свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду.

Максимально  враховуючи природні  умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на   західних від вітрів ділянках,  раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла,  захищені самою природою: як заглиблені  в землю /печери та  напівпечери, а пізні­ше -  землянки І напівземлянки/,  так І піднесені над землею спо­руди на дерев'яних платформах. Майже до середини XIX ст.  ні архаїчні типи житла співіснували з наземними.

Про мистецькі та практичні уподобання наших предків свід­чить також використання ними широкої палітри будівельних мате­ріалів,  дарованих самою природою:  від кісток тварин, дерева, соломи, каменю, глини до новітніх витворів промислового  вироб­ництва.

У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні, які розміщувалися на  зручних земельних площинах на  значній відстані одне від одного.  Вирішальну роль тут відігравали особливості ландшафтної структури. Крім того,   в долинах невеликих річок формувалися рядові форми поселень у вигляді  вулиць з однобічною забудовою.

Внаслідок сприятливих природно-географічних умов у с.Подобовець сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка, прилегла до житла /хати, хижі/ та господарських споруд завжди лишалася просто неба, не накритою дахом - на відміну від Інших східнослов'янських народів.

За  типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами у селі переважає двір з незв'язаними між собою будівлями.

Народне житло пройшло  багатовіковий шлях розвитку від одно­камерних до дво-,  три- та  багатокамерних споруд.  Типовим житлом; у селі минулого часу була  трикамерна  будівля з дерева, яка складалася Із з'єднаних між собою житлової кімнати І сітей та комор яка мала окремий вхід. Майже кожна хата мала  відкритий ґанок. Своєрідність такого карпатського варіанту трикамерного житла дозволяла прибудовувати комору не лише до сіней, а й до бічної і стіни житлової кімнати.  Таким чином, хата  займала центральне місце. Поширення цього типу трикамерного житла  відоме вже з ХУ ст..

     Сільська хата являла собою наземну одноповерхову споруду за винятком тих жителів, які будували на крутих схилах, де підвлаштовували цокольне приміщення для господарських потреб /пивниця, рупа/.

      Щодо традиційного Інтер”єру       верховинського житла, то він характеризується типологічною єдністю з загальноукраїнським Інтер'єром. Своєрідність карпатському Інтер'єрові надавала ці­ла система жердок. Це поздовжні та поперечні жердки-полині /гряди/; жердка-перекладина /пересувка/ для плетення постолів; жердка для підвішування кросен ткацького верстата /грядка; жердка-сушилка біля печі; нарешті - жердки-відаки над спальним помостом. Основну частину житлової кімнати займала піч, яка крім орієнтації II на причілкову стіну, мала комин, що нависав над припічком у форі І Г-подІбноІ труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена  з'єднувалась, Із стіною сі­ней, у якій був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі ро­били з глиносоломи, природного каменю, а пізніше - з цегли.                                       Традиційна сільська_: хата, мала, як правило,  не менш трьох вікон. У чільній стіні . двоє.: проти печі припічне, а проти сто­лу  - покутне; | трете - у причілковій стіні  - застільне.  У курних хатах майже до. .XX ст.   зберігалися так звані волокові вікна,  що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками - волоками.

Стіни всіх сільських будинків зводилися з дерева -кругляка, а пізніше - з тесаного дерева.  Використовувався тільки зрубний тип конструкції стін.

Долівка  в давньому житлі була  завжди глиняною І тільки пізніше -   дощана.. Стеля пІдтримувалася поздовжніми або попереч­ними балками - сволоками /герейдами/.  На них укладали настил  з дерева або дощок.

Найбільш поширеною конструкцією даху в кІнцІ XIX - на  початку XX ст.  була  чотирисхила на кроквах, які кріпились на  верхньому вінці  зрубу або на поздовжніх балках, покладених по  верху стін. Покривали переважно снопами житньої соломи або дерев'яними дра­ницями.   Через велику кількість атмосферних опадів дахи на  хатах були значно вищими, ніж в Інших районах України.

Найбільш характерними господарськими спорудами сільського

двору були:    хлів - для великої рогатої худоби; стайня - для коней; куча - для свиней; курник - для домашньої птиці; вулик - для бджіл. Для зберігання зерна  в снопах використовували пелевник; хліб та предмети домашнього вжитку,   збіжжя зберігали в коморі;  сіно та солому - в оборогах; картоплю  зберігали в рупах та кам'яних пивницях. Для  збереження сільськогосподарського ре­маненту використовували шопи та   возівні.

Існував також ряд Інших господарських споруд двору / будиль­ник, колиба,  шалаш,  водяний млин, валило/, постійного або сезонного характеру, які могли бути стаціонарними, переносними   або пересувними.

Подвір'я в селі  завжди мало огорожу або  з жердок, або  з  

штахетного плоту.       

     Надзвичайно привабливим є житло карпатського типу.  Хоча його  традиційні особливості  зазнали суттєвих змін,  новаційний тип розширив ареал свого побутування майже по  всій Україні. Сучасне карпатське житло котеджного  типу поширюється скрізь, куди запрошують наших спеціалістів-будівельників. Переваги цього типу житла  - його комфортність, досконалість плану, доцільна різноповерховість /використання цокольного та  верхнього мансард­ного поверхів/, багатство зовнішнього оформлення, оригінальність силуету /складна  багато профільна конструкція даху  з піддашками, перепадами схилів тощо /, ансамблевість у вирішенні житлової І господарської споруд двору.

Таким чином, сучасне верховинське село, житло,  ввібравши цілий ряд традиційних ознак,   збагатившись досвідом професіональ­ної архітектурної творчості,   виявляє варіативність,  що дає під­ставу  зробити висновок:  народні майстри у  виборі  засобів вирі­шення плану будівель, конструктивних та декоративно-художніх прийомів їх оформлення Творчо  розвивають мистецькі стереотипи народної творчості, формують сучасні типи сільського житла, які відбивають їх можливості  та  художні смаки.

2.2. НАРОДНИЙ ОДЯГ.

Український народний одяг - яскраве І самобутнє-культурне явище, котре  розвивалося й удосконалювалося протягом століть.  У народному одязі відбилися спільність походження  та Історичної долі східних слов'ян,  взаємовпливи культур Інших  народів.  Збері­гаючи ознаки різних епох,  особливості костюма    являють собою важливе джерело вивчення етнічної    Історії населення,  його соці­ально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Основні елементи українського народного одягу  за своїм по­ходженням були давньослов'янськими. їх можна  розпізнати за  таки­ми компонентами, як тунікоподібні сорочки,  поясний одяг у вигля­ді прямокутної смуги тканини /опинці,  горботки/ або вузької орна­ментованої  запаски,  вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов'янські елементи виявляються І у верхньому одязі типу гунІ, манти, дівочих вінках, домотканих поясах та І-н.

Український одяг ХУІІ-ХІХ-ст.  розкриває складність соціальної структури суспільства. Представники різних соціальних груп від­різнялися своєрідністю вбрання.  Костюм  того часу був певною по­значкою,   за якою визначалась належність людини до певної соціаль­ної  верстви.

Для виготовлення святкового одягу  заможних верств населення використовувались високоякісні, тканини „парча., оксамит, штоф . Із  чергуванням  блискучих І матових елементів орнаменту в стилі  рене­санс  та  барокко.  Тканини прикрашались елементами стилізованого рослинного орнаменту,   вписаного у різні медальйони.

Найстійкішими щодо  збереження давньоруських традицій був одяг сільського   населення України. Традиційною рисою традицій­ного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел,  високу культуру  виробництва матеріалів для одягу,  створення різноманітних його норм.  В цьому розумінні  український народний костюм вирізняється значною варіативністю.

Чоловічий одяг жителів с. Подобовець складався з штанів,  сорочки, піджака або сердака, подібної до киптаря безрукавки -лайбика. Штани шилися з білого домотканого по­лотна /покрениці, кольорового сукна /крашеющі/ або білого сук­на /гачі/.  Холоші знизу Іноді закочувалися І  вишивалися. Вздовж штанів,  збоків Іноді пришивали полоски з темного полотна.  Со­рочка була тунікоподібною,   з характерною вишивкою на комірі, грудях та рукавах. Носили II навипуск І підперезували широким щкіряним поясом  з металевими прикрасами.   Чоловіки носили верхній одяг типу сердака або піджака  /уйош/, на який наносили різні ві­зерунки /цифрували/,  подібні до киптаря безрукавки лайбики,  на які також наносили вІзерунки. Поширений був також одяг типу опан­чі,  в якому замість відлоги пришивалася пелерина  - сіряк.   Харак­терним  взуттям були постоли,  що вдягалися на онучі або панчохи з домотканого полотна чи вовни - капці. Молодь носила й чоботи. Для жінок характерними були безрукавки / лайбики/ І піджаки /уйоші/,  що майже не  відрізнялися від чоловічих, І постоли - як найбільш поширений вид взуття.  На жіночі піджаки наносили більш різноманітні візерунки /цифрували/, як на  чоловічі. Сорочки ши­ли з білого полотна  з відокремленим станом, густо зібраним подо­лом та  з розрізом на плечі або спині. Сорочка  вишивалася півко­лом на  грудях, на  зразок намиста.  Були поширеними І сорочки з накладними прямокутними вишивками на рукавах та на грудях.  На  шиї носили плетене намисто - плетенку. Спідниці шилися із білого полотна або  вибійки,  рясно призбирувались І вишивались. У свят­кові дні жінки, дівчата  носили ряшені сукні з кольорового полот­на  та пілки, які обшивалися різнокольоровими стрічками. На голо­вах дівчата  носили білі чи кольорові вишивані хустки - платини, а заміжні жінки - І очіпки /чепець/.

Завдяки певному підвищенню добробуту сільських жителів, ІхньоІ орієнтації на міські стандарти, село стає масовим спожи­вачем готового одягу промислового виробництва.  Традиційний одяг у селі практично  зникає з повсякденного вжитку,   залишаючись, однак,  важливим компонентом святково - обрядової культури, яка за останній час почала   значно прогресувати.  Відрадним стає те, що теперішня молодь села  знає традиційний народний одяг не тільки у вигляді різними способами фіксованих зразків та му­зейних експонатів, а й має його в наявності І використовує в різних святково-обрядових церемоніях.

                            РОЗДІЛ  ІІІ.  ДУХОВНА КУЛЬТУРА

3.1. Історико - архітектурна довідка про сільську церкву.

Миколаївська церква у селі Подобовець стоїть серед дерев на березі маленької річки - початку р.Репинки.  II масивний силует вдало гармонує з м'яким обрисом гори,  на  тлі якої церква сприймається з південного фасаду .                                                                                                          .

 Миколаївська церква с.Подобовець

Церква збудована   з дубових брусів . Наріжні   з'єднання виконані з лишком врубками у простий замок з двостороннім вирізом.

       Церква двохзрубна,   тридільна, .За. своїм  типом відноситься  до розповсюджених на територіїї Історичного Марамороша /тепер Тя-чівського,  Хустського,  Іршавського, МІжгІрського то Воловецько-го районів/ церков,  що походять  з церков хатнього типу.   Церква прямокутна  в плані,   з одним  спільнім   зрубом  бабиння та  нави, розділеним поперечною стіною  й також прямокутним, але вужчим зрубом  вівтаря.  Основний зруб перекритий чотирисхилим дахом, досить стрімким. Такий же стрімкий дах, але нижчий, перекриває вівтар.  По всьому периметру церкву обходить піддашшя на кронштейнах  - випусках  зрубу.  Зруд пїдопасання відкритий, а  зруб надопасання, як І дахи,  покриті залізом. Над бабиним підно­ситься невисока  вежа /квадратова  в а лані/ з двохярусним бароч­ним  завершенням. Вежа  та II складне  завершення до 1996 року були покриті лемехом,  ймовірно, колись помальованим у різні кольори.  Тепер вежа перекрита оцинкованим  залізом.

Поруч з церквою стоїть дерев'яна двохярусна дзвінниця,
прямокутна  в плані. Другий каркасний ярус вертикально сшальо-
ваний дошками І теж в 1996 року  покритий оцинкованим  залізом.
Дзвінниця  завершується наметовим дахом,   зараз покритим  залі­зом . Церква   згадується у візитації М.Ольшавського у 1751 році як "дерев'яна,   шинглями крита, добра".  Церква  була побудована на початку ХУІІІ ст. або й у кінці ХУІІ ст. Можливо,  що від первіс­ної церкви після перебудови II у 1785 році  залишився зруб під­опасання.  З 1785 року походить І збережений у церкві Іконостас.

            Ще до 1930 року церква стояла покрита лемехом, огороджена вертикально плетеним плотом  з воротами під дашком. У 30-х або 40-х роках церкву покрили залізною бляхою. А вже у 70-х роках на наріжному фасаді з'явився глупий ґанок.  Такою вона дійшла до  наших днів.  На  території церковного подвір'я  збереглися старі захоронення. В 1997 році біля церкви збудована невелика каплиця. По .периметру  територія церковного , подвір”я озеленена деревами породи ясен.

3.2.Розвиток    духовної    культури.

Істотні особливості духовної культури людей у минулий пе­ріод визначались домінуючим  впливом релігійної Ідеології.  Сіль­ська територіальна громада  була  водночас конфесійною общиною, що об'єднувала прихожан навколо місцевого храму. Майже вся маса населення села  була прихильниками греко-католицькоІ церкви,  що виникла  в результаті Брестської церковної унії 1596 року. Про це свідчать І дані перепису населення за  1921 рік.

Починаючи з 1946 року в церкві править православний священник. Побутова  релігія сільської маси являла  собою складну суміш християнських Ідей з язичницькими віруваннями І уявленнями. Образи християнських святих наділялись рисами слов'янських богів. В народний побут увійшли церковні молитовні формули,  що; за сво­їми функціями були близькими до  прадавніх заклинань, а у ролі магічних предметів стали  використовуватись деякі предмети цер­ковного культу. Фольклор поповнився Іменами Христа, Богородиці, святих.

 До числа Інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята І обряди,  що в минулому регламентували всі сфери життя селянства  - виробничу,  громадську, сімейну,

У річному коло варті хлібороб спостерігав певну закономір­ність, усвідомлення якої  вело його до  виділення періодів річного циклу,  що повторювались. Виробничі календарні цикли утворю­вались Із послідовних дат праці у полі І вдома І супроводжува­лись релігійними святами І обрядами, магічними діями, забобонни­ми прикметами,  повір'ями,   звичаями,  багато з яких походили від первісної  віри в залежність людини від надприродних сил.  Кален­дарні звичаї та обряди формально узгоджувались з річним літургічним циклом церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята І пости.

Сплутати верховинську обрядовість з якоюсь Іншою майже не­можливо. Досить бодай раз почути наші колядки, побачити русальні І м'ясничні розваги чи побувати на  вечорницях І  весіллях,  щоб сказати:  "ніби й так І все ж - не так, як Інде..." А "не так" тому,  що  зумовили обставини, а частково - й асиміляція.  Проте ос­нова  - одвічно прадідівська. Як не лютували зловісні вітри чужозе його гноблення й денаціоналізації,  забороняючи,  погрожуючи, ка­раючи,  - ніщо не змогло примусити населення краю забути,  зректися  родових коренів,  своїх національних уподобань. Місцеві русини-українці свято шанували І примножували свою звичаєвість І берегли II упродовж усіх віків.

Християнська церква-узагальнила  все найкраще, що побуту­вало до неї.  Вона стійко утримує свої позиції й сьогодні.  Однак повністю витіснити елементи Язичництва   з обрядово-звичаєвих традицій так і не змогла.  Вони зустрічаються й досі,  - колядки -на Святвечір Різдва Христового,   русальчин Великдень, поминаль­ний "дідів вечір",  ворожба напередодні Свята ТрІйця І вогнища літніх русалій на Йвандень /Гвандля/ І багато Інших.  Згідно  з підрахунками фольклористів,  на Закарпатті налічується понад 60 днів у році, до яких приурочена та  чи Інша  звичаєвість.

Найбільша кількість із них припадає на осіиньо-зимовий та ранньо-весняний період. Пригадаймо: Покрови,  листопадові дні пам'яті, Михайля, Миколая, Різдво -Коляди, Новий рік,  "Бабин вечір",  Вербна І Зелена неділі,  Великдень, Юря, Цілий каскад народно-звичае.вих традицій.

Описати, чи ба дай згадати всі звичаєво-обрядові свята не­можливо. Ми згадаємо тільки два  - на які  відмічаються два  рази на рік у селі храмові престольні свята /храми церкви/ - День Духа Святого І Миколи.

День Духа Святого /Святочний Понеділок/ - наступний день

після    Святої Трійці /П'ятидесятниця,  Зелена  /Клечальна/ Неділя/.

Це завжди понеділок.  В цей день, як правило, освячували и вінками прикрашали церкву,  каплицю,  всі хрести,  що є  в селі. Ба церковну відправу запрошуються священники /попи/ з навко­лишніх громад. Сходяться люди з навколишніх сіл Розтока, Пи-липець, Ізки, Студений,  Гукливе та родичі з віддалених місцевостей. З цих же сіл приходять І цілі "процесії", несучи пе­ред собою трести, Ікони,  павізи.  Після закінчення святкової відправи біля церкви люди розходяться "по гостях".  Хто  зали­шився біля церкви незапрошеним та  з "процесії",  тих пригоща­ють тут же.  Щодо свята,   то  воно не має постійної дати:  воно перехідне, як І Свята Тройця.  Однак на яку б дату календаря не припадало, це завжди 51-й день по Великодню, після нього вже наступало стале тепло І люди обходилися без теплої одежі /без кожухів/.  Тому й приговорювали: "До Святого Духа не зні­май кожуха, а по Святому Духу - йди, в кут,  кожуху!" Або: "Прийшов Святий Дух - нетреба  вже кожух!"

М И К О Л И ~ 19 грудня.  Це друге  в році Іменинне свято Миколи.  Ба  це свято  було освячена наша церква.  На  відміну від Теплого,   травневого Миколи,  цього святого називають Зимовим. Приповідали: "У році два Миколи:  перший /22 травня/ не буває холодним ніколи, а другий - не буває теплим ніколи!"

Зимового Миколу називають ще Щедрим,  бо він добрий, чуйний любить дітей, дарує їм гостинці І спомагае бідним. У день своїх Іменин Миколай обдаровує  всіх хто "був чесним, І слухняним”. На повідали: ,Святий Микола й не обійде жодну хатину,  обда­рує кожну дитину!" У Миколи,  за повір'ям,  були дві книги - біла І чорна, куди його помічники /ангели/ записували усі люд­ські діла, як добрі,  так І погані.  Від того,  скільки І яких записів набралося більше,   залежав майбутній подарунок:  більше добрих - приносив щедрі гостинці,  більше поганих - тільки палочки, коли ж порівну - трохи гостинців,  трохи палочок.

Ходив Миколай як по школах напередодні зимових канікул, так І  по хатах у ніч на  І9-е грудня. Мав він чарівну палицю І чарівну торбину з дарунками І міг проникати до світлиць не­помітно. Для дітей це було справжнім "чудом", яке творили для них батьки,  привчаючи до добра.  Свої гостинці Миколай клав тілі в чисті, натерті до блиску черевики або чобітки.

Як тільки починало світати, 19-го грудня зранку по селу ходили з хати до хати вінчувальники, співаючи під хатами ко­лядки про святого Миколая.  їх радо зустрічали. Але першим,   за народним повір'ям, мав бути хлопець або чоловік,   бо як дівчи­на чи жінка  - не буде щастя. Після того як пройшли по хатах перші колядники-вінчувальники, починали вінчування дівчата та жінки.

Після урочистої церковної церемонії гості розходилися по хатах І святкування продовжувалося  за столами. Доречно на­гадати,  що це престольне свято у селі відзначалося "напісно"  адже це період посту.

                            В И С Н О В К И

Карпати - своєрідна  поліетнічпа Ісїорико-етнографічна  те­риторія,  заселена переважно українцями,  поляками, угорцями, румунами,  слойками,  в меншій кількості німцями та Іншими вкрап­леннями європейських етносів.  Специфічні умови Карпат, як простору етнічного І поліетнічного прикордоння,  дають унікальну можливість для міжнародної  співпраці при вивченні  складних етнокультурних, етносоціальиих та Історичних пропесів.   Наукове зацікавлення особливостями традиційної культури місцевих етно­сів припадає вже на першу половину XIX століття, а  в наступні десятиліття  виробилось розуміння того,  що  без всебічного вив­чення народної культури не вдалося  відтворити шляхів складання етнокультурних цінностей Східної,. Центральної І Південно-Схід­ної  Европи.

Надзвичайно складна картина суміжності  та   взаємопроникнення ареалів різноетнічних компонентів культури, їх своєрідні внутрішні  зв'язки, наявність  великої кількості локальних варіан­тів традиційної  побутової культури  з різними отруктуроутворюючими елементами,  спонукали дослідників до  визначення головної проблеми етнографічного дослідження Карпат - проблеми співвід­ношення  за гальмо карпатських І місцевих локальних рис народної культури.

Складні І  багатогранні пронеси походження народів та  їхніх культур постійно  привертають увагу людства. Адже не  питання про   то,   хто  І   звідки ми,   питання нашої  прабатьківщини,   часу нашого  виникнення., місце серед Інших жителів планети.

      Час перебудови викликав небувале зростання Інтересу до проблем вітчизняної Історії,  витоків національної культури, до непере­січних досягнень минулого. Знання свого родоводу, Історичних та  культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення рівня національної гідності, а й для використання кращих традицій в практиці сьогодення.  Протягом століть народами створю­валися цінності сьогодення, а подекуди І зараз збагачують наше життя. Якщо  зберігати національну неповторність, можна зробити внесок у загальну скарбницю народів.                               

Зібрані матеріали свідчать,  що село Подобовець, як І майже    і
весь МІжгІрський район в цілому,  було  засноване приблизно в  
першій половині ХУ ст., а перші письмові джерела  про нього датуються 1463 роком під .назвою села Подобок. Першими його  поселенцями були втікачі з низинних районів та сіл, які ховалися в горах від переслідування мадярських та місцевих феодалів.  Основним заняттям перших жителів було скотарство, а побічним - землеробство.  Жити вільними їм прийшло ся недовго.  Землі, де поселилися втікачі,  захопили феодали УрмезеІ, потім ДовгаІ, ЛипчаІ,  ТелекІІ.

Село Подобовець належало до безсистемного типу поселення. Свої двох-,  трьохкамерні будинки селяни розміщували на  зручних земельних площинах на   значній відстані один від одного, поблизу  ; витоків р.Репинки.  Вирішальну роль тут відігравали особливості ландшафтної структури.

Структура земельних угідь МІжгІрщини, села зокрема, визначала тваринницький напрям господарювання. Селяни рзводили велику рогату худобу, багато овець та кіз. Основною тягловою силою були коні та воли. Для обробки землі використовували саморобні плуги,  борони та Інше підсобне пристосування.

Матеріали перепису населення 1921 року свідчать,  що  в селі      проживали в основному українці /русини/,  хоч були представники І Інших національностей /євреї,  чехословаки,   венгри/.

Збільшення кількості  населення села з  387 чоловік у 1921 році до 437 у 1997 році відбулося, в основному, за рахунок збільшення кількості сімей, а процес репродукції сім”ї (зменшення кількосі її членів) триває до наших днів, особливо за останнє десятиріччя

Село Подобовець, як і всі навколишні  населені пункти, є одно національним  і міжнаціональних проблем у питанні сім”ї та сімейного побуту немає ніяких.

На протязі століть жителі села зуміли зберегти національні звичаї, побут і культуру і не тільки зберегти, а й удосконалити їх, примножити, творчо використовувати в сучасних умовах.

      С П И С О К

ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.ДЖЕРЕЛА.

а) Матеріали  польових досліджень Лозан Л.Л..(село Подобовець Міжгірського району . 2007-2008 рр.)

б) Архівні матеріали:

Поточний архів колгоспу ім..Леніна Міжгірського рвйону Закарпатської області. Карта експлікації земель колгоспу. 1987 р.

Поточний архів Пилипецької сільської ради. Статистичний звіт по перепису дворогосподарств до Пилипецькій сільській раді від 01.01.1998 р.

Поточний архів Міжгірської районної архітектури. Паспорт пам”ятки архітектури 1758 року: Миколаївська церква та дзвіниця села Подобовець Міжгірського району.-Львів, 1082 р.

11. ЛІТЕРАТУРА: монографія, посібники, статті

Багринець В.М. Про землю бойків та їх походження .Українські Карпати. Матеріали міжнародної наукової конференції „Українські Карпати: етнос, історія, культура”.-Ужгород,1993.

Бойківщина. Історико-етнографічні дослідження.-К.,1983.

Буржій С.І., Ричка В.М.Український народ: походження, формування народності, -К.,1978.

Данилюк Д.Д., Ілько В.І. З історії заселення та розвитку культури Закарпаття в добу феодалізму (до середини ХІХ ст..).-Ужгород,1990.

Дослідження стародавньої історії Закарпаття, -Ужгород, 1972.

Ілько В.І. Закарпатське село на початку ХХ ст..,Львів,1973

Історія міст і сіл Української РСР, Закарпатська область,-К.,1982.

Кінч Ю.В. Колгосп ім..Леніна Закарпатської області ,-Ужгород, 1971.

Культура і побут населення України, - К.,1991.

Латинська Л.М. Ходімте в дім,- К., 1983.

Лозан Л.Л. Село Подобовець Міжгірського району Закарпатської області  Історико-етнографічний нарис. 1998 р